Я живу у центрі села Мілієве, що на Вижниччині. Тут все знайоме та рідне серцю. Навпроти мого будинку знаходиться пам'ятник воїнам, загиблих на фронтах у роки Другої світової війни. Кожного дня бачу солдата, що приголублює свою матір та згадую про жахіття, яке пережили мої земляки.

Щороку, 9 травня, біля монумента збираються односельчани, щоб вшанувати пам'ять воїнів, привітати ветеранів. Однак, мало хто знає, що на цьому ж місці колись діяв польський цвинтар. Мало хто знає, що сьогодні вшановуючи пам'ять одних, ми не замислюємось, що топчемось по могилах інших.

Про польську історію рідного села та поляків, які володіли маєтками тут, я дізналась від свого дідуся. На сільському кладовищі, що діє сьогодні, мою увагу завжди привертали покинуті могили з написами польською мовою. Занедбані, деякі з них розбиті – було зрозуміло, що ніхто їх не відвідує. Сьогодні, збираючи факти та заглиблюючись у історію, я знаю, що там похований лікар-полковник вірменського походження Теодор Богосевіч та його родина.

Відомо, що в кінці XIX на початку XX століття поміщикам Богосевичу і Флондору належало в Мілієві 1071 га землі, в тому числі - 438 га орної і 317 га лісу, 126 га лук, в той час як майже 600 селянських господарств мали 999 га землі. Отже, стає зрозуміло, що поміщики займали високе становище у тогочасному суспільстві. Це підтверджує те, що на могилі Теодора Богосевіча вказано, що там похований власник Мілієва.
Є згадки про те, що через важкі умови для життя люди масово емігрували. Зокрема, у 1913 році на американський континент з села виїхало 135 чоловік.
У 1939 році наступив трагічний кінець вірменсько-польської меншини. УПА проводило погром вірменів і поляків. У сусідньому селі Банилові на польському цвинтарі є хрест з написом «Меморіал жертв, убитих ОУН-УПА в 1944 році».

Офіційне відкриття пам'ятника воїнам Другої світової війни відбулося на День Перемоги 9 травня. Достеменно невідомо, в якому році проводили це урочисте свято. Дідусь пригадує, що в той день священики з усього району правили молебень, жителі села урочисто вітали ветеранів, а після всього у Будинку культури влаштували гуляння та святковий концерт. Однак не всі розділяли радість цього свята.

Хто дав наказ перевезти могили на «новий» цвинтар? Сьогодні, це загадка історії нашого села, адже ніхто з очевидців цього не пам'ятає. Житель Мілієва Олексій Іванович Загул каже, що всі ті, хто брав участь у перевезенні могил мали проблеми зі здоров'ям або хатну шкоду. Хатною шкодою на той час, люди вважали смерть худоби чи лихо, яке вчинила домівці негода.
«Ті, хто робив це – померли швидко і з болячками», - ділиться спогадами Тарас Танасійович Бойчак.

Очевидці пригадують, що люди не хотіли робити цю "брудну" справу. Чоловіків змушували, дехто брав гроші, однак нікому не хотілося викопувати мерців.
"Пам'ятаю, що на цвинтарі знаходився великий склеп. Там був похований воїн, у нього на грудях були нагороди, а на руці великий перстень. Його тіло не гнило через те, що домовина знаходилась у склепі", - каже Олексій Іванович. На моє питання, чи ніхто з мілієвчан не заперечував розкопувати могили - чоловік посміхнувся. Ніхто в той час не говорив про таке, люди не хотіли висловлювати свій протест владі, особливо на релігійну тему. Тому й мовчали, бо боялися виселення.

Дідусь пригадує, що колись у селі жив пан Герин, який був хорошим лікарем. Перед смертю він наказав родині ховати його у яму без хреста, не робити пам'ятника, щоб потім ніхто не знав, де він похований. Пояснював це тим, що прийде час, коли їхні останки будуть викопувати. Як виявилось, його слова були пророчими. Так він і похований біля меморіалу, де зараз росте черешня.

У очах дідуся я бачу мудрість, яка приходить з роками. "Розумієш, вони поперевозили більшість тіл, але у нас під ногами залишилось ще багато людей. Територія цвинтаря була дуже великою, а тут, де зараз розташований меморіал, знаходилось найбільше могил. Вони фізично не могли всіх перевезти, а на нашому кладовищі не вистачило б стільки місця. Тому вивезли панів, перенесли останки надгробків. Каплички, які стояли при вході - розбили. Мармуровий склеп - розбили. Такий наказ дала влада."

Щоб знайти відповіді на деякі питання, я звернулась до вчителя історії Міліївської ЗОШ І-ІІІ ст. Петра Михайловича Коропа. Чоловік вже давно не працює, бо на пенсії, але про ситуацію, яка склалась у ті роки добре пам'ятає. "Мені було важко дивитись на те, як руйнують пам'ять нашого села, як розбивають могили людей. Але у часи радянської влади ніхто не мав права висловлювати своє невдоволення. Про розмови з учнями на уроках історії на таку тематику, ще й про польське панування у нашому селі - не могло бути й мови. Це було заборонено. А сьогодні залишилось кілька людей, які ще пам'ятають ті часи. Пам'ятають день, коли у центрі села розкопували тіла та перевозили їх на нове місце. Часи змінюються, і стирається пам'ять. А тепер дітям у школі, певно, нецікаво про таке слухати, тому їм про це не розповідають."

У сусідньому селі Банилові теж є польський цвинтар, але він знаходиться на своєму історичному місці. Звісно, порядок на кладовищі залишає бажати кращого, однак, тут у своєму автентичному вигляді залишився склеп, а тіла людей нікуди не перевозили.
Уважно читаючи написи, я знову знаходжу прізвище Bohosiewicz. Це дає розуміння, що рід поміщика Богосевіча був немалим, і володіли вони великими маєтками не тільки у нашому селі.

Дуже шкода, що сьогодні ці пам'ятники у такому жахливому стані. Дуже шкода, що сьогодні ми не пам'ятаємо історію свого села. У наш час це нікого не цікавить. У школі дітям не розповідають про минуле наших односельчан. У селі на зруйновані могили на кладовищі не звертають уваги.


Ці надгробки з роками втрачають свою історичну цінність. Однак, привернувши мою увагу одного разу, вони можуть зацікавити й інших. І поки їх не зруйнувала негода, поки написи ще зрозумілі - вони нагадуватимуть про історичне минуле нашого краю.